У майбутньому Крим і Донбас можуть стати найдинамічнішими регіонами України, – каже правозахисник Мирослав Маринович
Що вас надихає, а що засмучує в сучасній Україні?
– Довгий час вона залишалася пострадянською, я б сказав, квазірадянською. Люди скинули з себе ідеологічні ознаки, але не стереотипи мислення. І це мене страшенно дражнило. Весь час відчував себе в середовищі “совка”. А потім усе почало змінюватися. А Революція гідності покликала до життя покоління, яке вже не є homo soveticus, інакше сприймає свободу. Молоді 1990-х
вона впала до рук, і вони не знали, що з нею робити, але нинішня молодь уже має її всередині. Це покоління є носієм цінностей нової України, яка ось-ось уже підходить. Ще влада може його не помічати, залишаючи йому сферу громадської та бізнесової активності. Але за 5–10 років ігнорувати це покоління стане неможливо, і воно почне брати участь у вирішальних процесах країни. Це буде вже та Україна, заради якої я жив.
На жаль, багато хто при владі стає жертвою закону старої колії. Легше йти нею, ніж прокладати нову. А це небезпечно, тому що ця колія вивела і Кучму, і Януковича в дуже небажаний кут. Треба прощатися з радянською системою. Тут немає альтернатив. Але одна річ – розуміти, що потрібно міняти, а інша – спроможність до цього. Нових людей не треба силувати – вони вже живуть альтернативною Україною.
Декомунізація здатна зцілити людей старшого і середнього віку?
– Соціологи кажуть: від тих поколінь треба відкупитися, тобто забезпечити нормальні умови для їхньої старості. Вони повинні мати достатньо комфортне життя, щоб перестати порівнювати, марити тією країною, якої насправді не було. Треба, щоб вони забули про порожні холодильники. Вони сьогодні ходять дорогими магазинами, але страждають, що в них немає грошей. Тому думають, що в тому світі у них це все було. Не було. Але навіть за нормальних соціальних умов вони не змінять своїх ідеологічних установок. Бо сприймають життя не логікою, а емоціями.
Мойсей 40 років водив юдеїв пустелею не тому, що не було коротшої дороги. А щоб не дійшли покоління, які завжди оглядатимуться на Єгипет.
Символи комунізму мають зникнути з нашого життя. Вважаю, що лише коли рештки праху Леніна, що зберігаються в мавзолеї, будуть віддані землі – комунізм повністю відійде в історію. Доки Ленін там – будуть реінкарнації цієї системи, як тепер. Бо Путін – це чекістський дух, який іде звідти.
Навесні в Україні заборонили російські соцмережі і деякі сайти. Багато говорять, що треба такий підхід застосувати і до Української православної церкви Московського патріархату, бо це теж питання безпеки.
– Коли небезпечною стає певна релігійна група, не треба вигадувати нових законів. У демократичній державі вони вже є. Їх треба просто застосувати.
Якщо б Служба безпеки України відстежувала дії священиків Московського патріархату, то знайшла б тих, які ведуть підпільну і антиукраїнську діяльність. І їх можна покарати за вже чинним законом.
Усвідомлюю, яким великим гальмом у країні є нинішня православна церква Московського патріархату. Висловлюю симпатії до тих, хто відійшов від неї через її антиукраїнські позиції. Однак протестуватиму, якщо всій релігійній організації нав’язуватимуть одне клеймо. Тому що ми, греко-католики, теж були під таким ярликом. Але якщо людина діє на шкоду Україні – має бути покарана. Наприклад, мене шокували випадки, коли священики Московського патріархату відмовлялися ховати учасників АТО.
Українці довіряють волонтерським організаціям і майже не довіряють – інститутам влади. Як змінити цю ситуацію?
– По-перше, це наші одвічні національні традиції. Українцям психологічно комфортно докоряти владі й звинувачувати її у всіх гріхах, бо довго жили під чужими владами. Це сидить у підсвідомості. По-друге, це – патерналізм. Надія на те, що держава ощасливлюватиме нас там, де це не її обов’язки.
На жаль, залишки цього патерналізму в нас потужні. Можливо, потрібно зробити новий Майдан – проти нас самих. Може бути, це мине саме – коли нове покоління прийде до влади. Бо воно вже не очікує від держави, що вона їх ощасливить.
Є й інші причини. Влада не вміє спілкуватися з народом. Це зміниться, лише коли відійдуть квазірадянські елементи у ній. Таке враження, ніби кожен чиновник – від високого рівня до найнижчого – дотримується радянського правила: “На поводу улицы не пойдем”. Для них народ – це щось чуже, небезпечне.
Повинна змінитися система спілкування. Представники нинішньої влади озвучують свої перемоги і здобутки так, що я не вірю жодному слову. Це емоційно. Бо розумію: так, вони справді зробили ту реформу, але є ще негаразди, які замовчують. І це викликає недовіру.
Ви говорите, що в країні не вистачає дисидентства. За радянських часів держава уособлювала зло, і дисидентство було зрозуміле. А яким воно може бути в сучасній Україні?
– Ідеться про потребу “морального дисидентства”. Тодішнє домагалося свободи. Найкраще визначення дав росіянин Андрій Амальрік: “Живучи у невільній державі, ці люди поводилися так, начебто вони вільні”. Так от сьогодні, живучи в аморальній державі, треба поводитися морально. Бути новим тілом суспільства, яке житиме згідно з моральними принципами.
Важливо не сприймати цінності й мораль лише як ідеологічну передвиборчу агітку. Як гачок, яким можна зачепити електорат, а потім від нього відмовитись, отримавши владу. Альтернатива до аморальності може бути лише в тому, що ця нова група не зрікається своїх моральних принципів навіть коли їх дотримання їй шкодить. Не зрікаються, навіть якщо програють вибори, втрачають роботу тощо.
Теперішня Верховна Рада не стільки некваліфікована, як безціннісна, вважаєте ви.
– Одна львів’янка підійшла до мене радитися. Мовляв, вирішила йти в народні депутати, бо хоче щось змінити. Запитувала, чи правильно робить? Кажу: добре, йди. Я не проти, щоб громадські діячі ставали політиками. Але маю сумнів, бо вона йде у вже існуючу партію. А я хочу якісно іншої альтернативи теперішнім політсилам. Слово “альтернатива” у нас розуміють, як іншу ідеологію чи програму. Я ж маю на увазі партію, що обстоюватиме цінності – навіть собі на шкоду.
Таких немає. І ми потрапляємо у ситуацію нардепа Ігоря Мосійчука (представник Радикальної партії Олега Ляшка. Позаторік у Верховній Раді Генпрокуратура показала відео з прихованої камери, на якому він домовляється з невідомими про 100 тис. грн та кілька тисяч доларів за вирішення питань із державними органами і за депутатський запит. – Країна). Мосійчук переконаний, що його партія – альтернатива для України. Він сам із Майдану, боровся проти Януковича, за іншу країну. Тепер його політична сила потребує грошей. Звідки дістати? Він домагається хабарів. Ось цього не має бути. Бо тут цінності є розмінною монетою.
Учасники групи “Першого грудня” закликали владу і суспільство не погоджуватися на “мир” ціною капітуляції, бо це тільки заохотить ворога до агресії. То як нам здобути мир, повернути Крим і Донбас?
– Не буде легкої перемоги. Але на наших очах уже падала держава, яка здавалася вічною. Тому є така американська приказка never say never. Зло захопило цю територію зненацька, так само раптово воно може занепасти. Але це не станеться “по щучьему велению”. Мусимо працювати, творити альтернативу реаліям так званих донбаських республік чи Росії. Вона дуже болісно реагує на кожен успіх України. Тому що має не допустити до свідомості і росіян, і людей на окупованих територіях, що Україна здатна бути успішною.
Мені здається, через якийсь час Крим і Донбас можуть стати найдинамічнішими нашими регіонами. Розвиватимуться дуже швидко й налаштовуватимуть на певний тон усю Україну. В Криму це станеться, якщо кримські татари прийдуть до управління півостровом. Жоден інший етнос так не любить Крим. Тепер, заплативши дуже важку ціну, вони перетворять тамтешні землі на сад.
За Януковича “донецкие” заполонили всю Україну, дійшли до Галичини, половину її скупили. Вони дуже активні, але мають хибну ціннісну основу. Замініть її – і ці люди зможуть бути творцями нового Донбасу. А він стане “локомотивом” усієї України.
Якщо ж станеться так, що ті території ніколи не повернуться до України, то це означатиме, що цивілізаційний кордон зупинився по лінії розмежування. Тут буде Європа, а там – Євразія.
1990-го вододіл між прозахідною і проросійською частинами був по Збручу. Захід голосував за демократію, а решта України була совкова. Наступні вибори 1996 року – поділ по Дніпру. 2004-го – Ющенка підтримали Сумщина, Чернігівщина. Ця лінія залишалася тривалий час. Була Україна і був “юго-восток”. А під час і після Революції гідності українськими стали Херсон, Дніпро, Одеса. Путінська “Новоросія” не спрацювала. Кордон посунувся до тієї зболеної лінії на Донбасі і в Криму.