Я думаю, що ключовий виклик, який сьогодні стоїть перед зовнішньополітичним відомством – це можливість повноцінно займатись саме зовнішньою політикою, а не лише дипломатією. Виклик непростий, і характерний не тільки для України: в багатьох важливих країнах світу ключові зовнішньополітичні  рішення розробляються в офісах лідерів країн – президентів, прем’єрів, канцлерів, а не зовнішньополітичних відомствах. Але дуже важливо, щоб МЗС свідомо не дистанціювалося та не самоусувалося  від розробки тих чи інших зовнішньополітичних рішень, а навпаки – намагалося активно впливати на їхню розробку та затвердження. Думаю, що міністр Клімкін намагається це робити.

Також важливо нарешті  почати виходити з суцільного кризового менеджменту, яким внаслідок агресії Росії вимушений займатись МЗС. Знаю, що чимало українських дипломатів скептично ставляться до будь-яких стратегій зовнішньої політики, але без чіткого бачення, яким чином позиціонувати Україну в світі, якими є наші ключові інтереси на середньо та довгострокову перспективу, без пріоритизації певних напрямків та переорієнтації ресурсів – навряд чи нам вдасться досягнути бажаних зовнішньополітичних цілей.

Інший виклик – це можливість сформулювати в діалозі з ключовими партнерами не тільки те, яка допомога нам потрібна від них (хоча і з цим часом є проблеми), але і те, яким чином Україна може бути корисна для реалізації їхніх інтересів. Завдання непросте, але інколи ми самі недооцінююємо свої спроможності бути міжнародним контрибутором, а не лише споживачем.

Важливою є диференціація, тобто індивідуальний підхід до партнерства з кожною важливою  для нас країною. Зокрема, це має позначитись і на структурі дипломатичних представництв в інших країнах. Наприклад, де є особливі проблеми з російською пропагандою, потрібно посилити комунікаційні спроможності наших посольств, де є чітко виражений економічний інтерес – економічну місію, де домінуючою є безпекова співпраця –  безпековий блок.

Також доречною була б своєрідна децентралізація зовнішньої політики: йдеться про двосторонню та багатосторонню співпрацю на рівні регіонів з тими країнами, де регіони відіграють важливу роль у формулюванні державних політик. Наприклад, з Німеччиною та Італією.