Ми продовжуємо традицію спілкування з німецькими аналітиками. Молодий дослідник Зімон Мушик провів рік в Україні і не тільки вивчив мову, а й почав глибше досліджувати Україну. На думку Зімона, іноземцям часто показують деякі речі в позитивному світлі, але насправді суть дослідницької діяльності полягає в тому, щоб знайти якісь критичні моменти, проблеми, щоб саме це питання виокремити та вивчати.

Зімон Мушик – бакалавр Міждисциплінарних російських досліджень у Потсдамі. Нині вчиться на програмі Міжнародних воєнних досліджень університетів Потсдама та Дубліна.

Чесно, я не знаю, чи я себе вже вважаю дослідником, чи тільки хочу ним стати. Завжди на початку якісь речі тебе просто цікавлять, а коли накопичується певна кількість знань, коли багато читаєш на цю тему, набуваєш нових навичок, обмінюючись досвідом з іншими людьми, то в якийсь момент можна вже відчути, що ти добре на чомусь знаєшся. Тоді ти ніби починаєш бути експертом і, називаючи себе так, вже мусиш повсякчас дізнаватися щось нове, проводити дослідження. Я себе й досі не ідентифікував би суто з однією темою, попри те, що я більше спеціалізуюсь на країнах Східної Європи. Напевно, про Україну та Росію я знаю більше, ніж середньостатистична людина. Утім, я не знаю, чи в подальшому хочу бути тільки дослідником і саме цього регіону, бо також іноді хочеться вплинути на реальні зміни, щось створювати, а не лише досліджувати.

Ти вважаєш, що потрібно володіти стійкими навичками наукової експертизи, аби називати себе дослідником?

Я думаю, так. Якщо вже заглибився в якусь тему, то це допомагає здобути навички, а відтак осягнути й загальні дослідницькі техніки. А вже тоді з цим пакетом знань і умінь можна освоювати й інші теми. Є певні загальні дослідницькі методи, і їх можна застосовувати всюди, але спершу їх потрібно добре опанувати.

Аналітика – policy based підхід, а дослідження – більш теоретичний. Чи розмежовуєш ти аналітику та дослідження у своїй діяльності? Якщо так, то яка складова у ній переважає і на чому ти хотів би зосередитися більше в майбутньому?

Так,  аналіз є основою у сфері policy advocacy, але часто аналітика має бути обґрунтована дослідженням. Я думаю, що хороший аналітик не може не бути і хорошим дослідником. Можливо, людина раніше займалась дослідженнями, можливо, суміщає, але ця складова – незамінна в аналітичні роботі. Тому, як на мене, всім, хто хоче йти працювати в аналітичну сферу, потрібно пройти цей шлях.

Поки що досліджувати щось у науковій роботі мені теж подобається, але я розумію, що коли хочеться створювати власні аналітичні продукти, давати комусь рекомендації, впливати на розв’язання якихось питань, зміну політик, то це вже більше стосується сфери аналітики.

Ти цікавишся Україною, ми навіть спілкуємося зараз українською. Чому ти обрав саме цю країну сферою свого інтересу, як так сталось?

Були різні причини. Вперше я потрапив в Україну, коли приїхав на проєкт Європейської волонтерської служби 5 років тому. Тоді мені було загалом цікаво побачити нові країни. Я вже знав російську, бував у Росії, Казахстані. Про Україну на той час мав скромне уявлення, і мені було цікаво дізнатися про неї більше, відчути її відмінності від Росії та Казахстану, подивитись, чи є спільні речі, які можна спостерігати в усіх цих країнах.

Потім пішло одне за одним: дослідників цієї теми в Німеччині бракує, але потреба у таких знаннях велика, бо тема актуальна. Тому я і сконцентрувався на тому, щоб далі цим займатися.

А чи важко було почати, піти саме в цю тему, якщо мало хто цим займається?

Як і в інших сферах, в цю часто потраплять ті, хто мав якийсь зв’язок з країною: жив там, вчився, працював. Інакше, справді, можливостей дуже мало, щоб просто так почати досліджувати Україну. Але я вважаю розвиток цих можливостей конче необхідним, адже не всі можуть поїхати в обрану країну на рік. Коли ж люди дізнаються більше про країну через події або завдяки різним каналам інформації, тоді їм може стати цікаво. Потрібно якось розірвати це коло, щоб не тільки ті фахівці, які випадково чи невипадково потрапили в Україну, потім почали її досліджувати. Якщо зацікавити людей цією темою тут, у Німеччині, ймовірно, вони візьмуться й далі вивчати її, шукатимуть можливості, поїдуть туди. Відбудеться ланцюжкова реакція, хоча й маленька.

Як ти вивчив українську мову? Я пам’ятаю, що під час вашого навчального візиту багато хто казав, що це дуже складно, бо немає викладачів української, немає матеріалів українською. 

Я почав її вчити, коли жив у Києві. Є організація Інститут Сковороди, з неї все і почалося, а далі –  через особисті контакти, спілкування з друзями і знайомими, які зі мною працювали. Коли я повертався у Німеччину, то насправді не знав, як цими знаннями розпорядитися. Розвідав, які є можливості тут вивчати українську. Але відіграло роль, що я познайомився з моєю дівчиною, і ми почали спілкуватися українською, потім німецькою, і досі так і не обрали єдину мову для спілкування – говоримо обома.

Можливостей вивчити українську тут, у Німеччині, з викладачами мало, але порівняно з тим, що було раніше, їх стало більше, зокрема через проєкт Meet-up. У його рамках відбуваються українсько-німецькі обміни для молоді, і, наприклад, є проєкт, де організовують мовні майстерні. До того ж люди, які з Німеччини їдуть до України на такий обмін, набувають гарної мовної практики там. За моїми спостереженнями, таких людей, які цікавляться навчальними обмінами, стає все більше, і вони шукатимуть і знайдуть собі можливості вивчати українську, навіть з нуля. Для тих, хто знає російську, це ще легше. Знаю, що тепер вийшли нові підручники, за якими можна навчатися, тому перспектив стає більше.

Оце знання української мови – наскільки корисним воно стало для тебе у професійній діяльності?

Звісно, воно для мене корисне. Хоча так склалося, що я не живу в Україні, але вона мені дуже близька. Я читаю новини, дивлюсь інтерв’ю, відео, читаю статті, тому ця мова щодня зі мною. Отримувати інформацію з першоджерела важливо. Крім того, я перекладав у кількох проєктах, і коли ти вже не просто сам добираєш слова, а маєш передати висловлювання та думки інших, це неабияк тренує.

У чому полягають складнощі вивчення України для дослідників із Німеччини?

По-перше, багато років публічну увагу приділяли іншим країнам на сході, таким як Росія та Польща. По-друге, чимала кількість людей, які працюють експертами з питань країн Східної Європи останні 20–30 років, особливо якщо вони вчилися ще за радянських часів, іноді розглядають всі проблеми та події в Україні саме у тогочасному стереотипному ракурсі. Це не через те, що вони русофони, а через те,  що більшість інформації транслювалася  саме російськими джерелами, російськими аналітичними центрами, тобто Україні приділялось мало уваги, і ці наслідки можна відчувати й дотепер.

Для молодого покоління ця проблема вже не актуальна. Ті, хто протягом останніх п’яти років поїхали в Україну, побачили все на власні очі й почали досліджувати нинішні  проблеми країни, вже мають своє бачення. Мені здається, це сьогодні досить легко робити, бо люди в Україні відкриті, принаймні для гуманітарних наук це великий плюс. Я пишу роботу про реформу децентралізації, і коли нещодавно приїздив в Україну, мав там низку зустрічей із різними людьми. Ми просто їхали і говорили з головами об’єднаних територіальних громад (ОТГ). Люди дуже охоче щось розповідають, в них є ця  щирість і відвертість, якщо в них щось розпитувати.

Головний  недолік полягає в тому, що ще не вповні налагоджено співпрацю через університети. Мені здається, багато хто отримав би користь, якби в Україні можна було б співпрацювати з університетами безпосередньо. Бо навіть якщо  глибоко цікавишся українською тематикою, ти не можеш просто так приїхати сюди і влаштувати спільний проєкт. Перешкодою іноді є і мова, не всі добре розмовляють англійською. Часом трапляється і незлагодженість у поглядах, коли ми й українські фахівці по-різному уявляємо, як саме має щось відбуватись, втілюватися, які підходи та стандарти використовувати.

Іноземцям часто показують деякі речі в позитивному світлі, але насправді суть дослідницької діяльності полягає в тому, щоб знайти якісь критичні моменти, проблеми, щоб саме це питання виокремити та вивчати.

Ти якраз почав говорити про те, що можуть бути різні уявлення в українських і німецьких дослідників. Як тобі здається, які є відмінності між українськими та німецькими аналітиками, їх способами роботи?

Насамперед впадає в вічі, що українські аналітики, які є дуже фаховими, яких, наприклад, я читаю, часто працюють не в університетах. І в цьому, на мою думку, є певна проблема. НаУКМА або КНУ ім. Тараса Шевченка, або УКУ у Львові – радше виняток, тут працюють експерти, але це дуже концентровано. Напевно, перспектива подальшої праці в аналітичних центрах видається привабливішою, ніж перспектива витягувати на собі ланцюг адміністративних та інших зобов’язань за невелику оплату, яка чекає в університетах. У Німеччині  це сприймається по-іншому.

Звичайно, не вистачає грошей для аналітичної роботи в Україні, але мені здається, це надто широка тема, щоб про неї зараз говорити, це суттєва проблема української освіти.

А чи є якийсь спосіб заробити цей авторитет у Німеччині молодому досліднику, знайти свою нішу?

Так, це можна зробити, хоча й складно. Насамперед важливі тісні контакти з науковцями, які розуміються на твоїй темі. Далі – якщо ти в науці, необхідно писати багато статей, виступати на конференціях. Тому постає безліч інших нюансів, наприклад, де саме опублікувати статтю, які наукові видання, форуми, конференції та інші авдиторії будуть більш значущими для майбутнього. Якщо публікуєш матеріал в одному журналі, то в іншому цю статтю вже не візьмуть. І тому вкрай важливо зважати на ці деталі.

Крім того, давній і мудрий «закон» про те, що треба вчитися у хорошого вчителя, досі діє. Потім на свого викладача можна посилатися, наголошувати, що вчився саме у нього, і це діє як знак якості. Це існує і на сьогодні – досить поширене явище.

А взагалі завжди є люди, які починають досліджувати якусь нову тему і цим доводять усім, що вона важлива, що стосовно неї обмаль інформації, і так знаходять свою нішу. Що стосується вивчення України, то в Німеччині зараз це маленьке коло експертів, кожен з яких веде конкретну тему, і допоки їх небагато, вони всі можуть знайти собі роботу, займатися цим і розвиватися. Тобто це не та ситуація, де є «перевиробництво» кадрів.

Чим ти далі плануєш займатися, які бачиш перед собою можливості та перспективи? Чи буде це щось, що пов’язуватиме тебе з дослідженнями?

Я закінчив бакалаврат і тепер вступаю на магістерську програму International War Studies. Це так само вузька тема, але стосується вона не тільки Східної Європи. Утім, через те, що я вже маю такий бекграунд з Україною, то радше досліджуватиму конфлікти саме у цьому регіоні, бо, на жаль, ця тема не втрачатиме актуальності найближчі роки. Я вивчатиму й аналізуватиму, які є варіанти та можливості діяльності за моїм профілем, але, напевно, дослідницька робота залишатиметься в моєму житті й надалі.

Інтерв’ю проводила і транскрибувала Юлія Кабанець

Редагування: Ірина Філіпчук

Це інтерв’ю було проведено Ініціативою з розвитку та дослідження аналітичних центрів «think twice UA» в рамках проєкту «German Ukrainian Researchers Network» (GURN). Проєкт реалізується Інститутом європецської політики у тісній співпраці з Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва (DIF, Київ), Центром «Нова Європа» (NEC, Київ) та Ініціативою з розвитку та дослідження аналітичних центрів «think twice UA» (Київ), за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.